Капітан Світлана Бочкарьова є офіцером корпусу в Пісочині, передмісті Харкова, на сході України, лише за 40 км від російського кордону. Це місто зазнавало безжальних ракетних ударів, атак безпілотників і обстрілів з моменту вторгнення росіян в Україну 24 лютого. Критична інфраструктура була зруйнована, і велика частина міста лежить в руїнах. Тисячі мирних жителів покинули місто, ще тисячі були вбиті та поранені. У першу ніч війни капітан Бочкарьова відкрила корпус як бомбосховище. Вона продовжувала проводити там служби по неділях, як і багато інших офіцерів у своїх будівлях по всій країні.
Капітан Світлана поділилася частиною своєї історії, яку перекладено нижче, під час візиту Генерала Браяна Педдела та Комісара Розалі Педдел в Територію Східної Європи минулого місяця.
КАПІТАН СВІТЛАНА БОЧКАРЬОВА:
«Я служу Богові як офіцер Армії Спасіння 14 років. З мого досвіду, життя людини можна розділити на різні періоди часу, які визначаються певними обставинами. Кожен період приносить життєвий урок або, можливо, декілька. А результати цих уроків фіксуються в серці та розумі людини, що, в свою чергу, впливає на майбутній життєвий вибір.
Тепер війна — новий період у моєму житті. Ця війна (з Росією) — це величезна концентрація плутанини, страждань, болю, втрат, горя, жаху, сумнівів і розчарувань, страху, бунту та неприйняття. І все ж важливо – не зосереджуватися на собі та тому, що відбувається, а продовжувати дивитися на Бога і триматися за Нього. Коли ви не розумієте, що відбувається навколо вас, може бути важко сприйняти та відреагувати. Але ми повинні пам’ятати, що Бог всередині нас, і Він хоче, щоб ми відповіли.
Слово від Бога
В кожному періоді мого життя Господь відкриває для мене особливе слово. Наразі Він приніс:
«…так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» (Книга пророка Ісаї 55:11).
Зараз в Україні війна. Жахливий період, навіть якщо ви не переживаєте його особисто. Період, який вимагає віри та мужності. Але ці слова Бога говорять мені, що це все також є і часом благодаті. І слово Боже не повернеться порожнім.
Люди розгублені в цей час в Україні, і багато хто втратив усе. Вони шукають у кого чи в що вірити, або відвертаються від усього. І ми можемо вказати їм Того, Хто прийшов їх спасти. Іноді, коли ракети летять і потрапляють в людей, важко зрозуміти, як людям допомогти. Але Бог показує мені, і Його любов продовжує діяти через нас до людей, які страждають і не знають, кому довіряти. Ми можемо запропонувати щиру допомогу та любов. Люди можуть нам довіряти.
Тому 24 лютого, в день початку війни, я відкрила підвал нашого корпусу для бомбосховища і також для тих, хто вже втратив домівку. Люди боялися, переживали, плакали. Діти ридали. Вони потребували притулку. І хоча я знала, що цей підвал може стати братською могилою, я відкрила його, сподіваючись, що Бог захистить. У нас було тепле місце для ночівлі, вода та їжа. Приміщення швидко заповнювалося.
Я знала, що ніякі спроби заспокоїти людей не допоможуть. Страх і жах заповнили їхні душі й свідомість. Тож, хоча у мене проблеми зі слухом, я почала робити те, що хотів мій дух – я почала співати 23 Псалом, прославляючи Бога.
Любов Божа
Весь час, поки тривало бомбардування, я голосно співала і молилася. Я сподівалася, що в моїх очах і голосі не було ознак страху й сумніву. І я почала з:
«О дивна милість, – ти спасла
Негідного мене!
Був втрачений, та ти знайшла
Сліпий, та бачу вже».
Я продовжувала співати всю пісню і я побачила, як люди заспокоїлися, незважаючи на тремтіння будівлі, а діти заснули. Замість того, щоб зосередитися на бомбах, вони зосередилися на любові до Бога.
Богослужіння не припинялися. Ми вивчали Біблію і молилися. Ми подбали про дітей. Ми слухали розповіді дітей, які розповідали про загиблих. Нелегко було слухати ці історії. Ми обіймали дітей і плакали разом з ними. Ми розповіли їм про Бога, який їх любить, і про те, що Бог допоможе їм повернутися сюди та заново побудувати своє життя.
Слово Боже «…буде мати поводження» і не повернеться порожнім.
Ми годували людей і давали їм воду. Ми виходили між сиренами повітряної тривоги, щоб знайти більше їжі, води та туалетного паперу. А іноді ми не встигали повернутися до бомбосховища до наступного звуку сирени.
Ця робота тривала. Коли лунали сирени повітряної тривоги, ми часто продовжували стояти в чергах на вулиці, тому що їжі було недостатньо.
Одного разу ми чекали допомоги від волонтерів. Вони приїхали, коли мала початися комендантська година, а обстріли вже почалися. Вони бігли поруч з нашою машиною, і ми зловили пакети з їжею, які вони нам закинули.
Більше всього, коли люди говорять про своє горе та жахливі речі, через які вони проходять, потрібні віра та мужність. Від їхніх слів іноді хотілося кричати від розпачу. Але ти слухаєш і повторюєш собі: «Слово Боже «буде мати поводження». Обнімаєш і плачеш разом з ними. І тоді ти починаєш говорити, і говорити про Того, Хто може принести їм розраду, про зустріч з Ним, про Його Царство і про любов, тому що це те, чого вони справді потребують.
І робиш це тому, що Боже слово «…буде мати поводження».
І слава Богу, що ще є час для благодаті.